Як із деяких ректорів зробили цапів-відбувайлів
Як із деяких ректорів зробили цапів-відбувайлів

Як із деяких ректорів зробили цапів-відбувайлів

14:35, 19.08.2011
8 хв.

Механізм формування та розподілу держзамовлення існує тому, що він вигідний і зручний, бо використовується як засіб тиску на ректорів і дає можливість при розподілі бюджетного пирога мати зиск тим, хто цей пиріг розрізає...

11 серпня 2011 року Міністерство освіти, науки, молоді і спорту України на своєму сайті розмістило текст наказу №363-к «Щодо притягнення ректорів вищих навчальних закладів до дисциплінарної відповідальності». Цим «актом законодавства» (так власні накази називають в Міністерстві) оголошено догани ректорам 14 вищих навчальних закладів за невиконання державного замовлення. На перший погляд, начебто, нічого дивного у появі такого документа немає. Таким є наше законодавство і такою є університетська автономія по-українськи, якщо ректора можна притягнути до дисциплінарної відповідальності, за словами прес-служби Міністерства, через «необґрунтоване подання пропозицій щодо обсягу прийому, зокрема, без урахування реальної демографічної ситуації у регіоні та недостатній рівень профорієнтаційної роботи серед випускників шкіл та вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації».

Але давайте спробуємо подивитися на проблему «винуватості» ректорів великих, поважних і  відомих в українському освітньому середовищі університетів дещо з інших позицій.

Механізм формування і розподілу державного замовлення на підготовку фахівців між українськими вищими навчальними закладами давно викликає багато чимало питань. Назвемо лише деякі із них. Чому основну роль у тому, кого і скільки готувати за державні кошти вирішує освітянське відомство? Хто і за яким механізмом визначає потребу у кількості фахівців, яких будуть готувати за державні кошти, але які ніколи не будуть працювати на державних підприємствах, установах і організація, бо таких уже не існує де факто? Чому всупереч чинному фінансовому законодавству розподіл коштів на підготовку фахівців здійснюється не на засадах відкритого конкурсу (тендеру) між ними, а у кабінетах чиновників? Чому шматок смачного бюджетного пирога, у вигляді коштів на підготовку фахівців, не можуть отримати вищі заклади освіти недержавної форми власності? Чому дані про розподіл державного замовлення Міністерством освіти і науки зведено до рангу державної таємниці, а представники громадських організацій, журналісти, прості смертні не можуть, навіть керуючись Законом «Про доступ до публічної інформації», отримати таку інформацію? І таких «чому» можна наводити ще чимало.

Відео дня

На жаль, відповідь на всі питання може розміститися у кількох рядках. Такий механізм формування та розподілу державного замовлення існує тому, що він вигідний і зручний, бо: а) використовується як засіб тиску на керівників вищих навчальних закладів; б) дає можливість при розподілі бюджетного пирога мати зиск тим, хто цей пиріг розрізає.

А ще подібний механізм дуже добре вписується в існуючу в Україні систему централізованого управління освітою, від якої активно відмовляються у всьому світі, але яку, не менш активно, намагаються відновити та вибудувати в українському освітньому просторі. За прикладами довго ходити немає потреби. Варто лише уважно прочитати проект Закону «Про вищу освіту», який уже кілька місяців намагаються «протягнути» усупереч активним протестам громадськості та студентів через Верховну Раду України.

Однак залишимо на хвильку цю  частину проблеми держзамовлення і знову повернемося до ректорів, яких покарали за його невиконання.

Звернемо увагу на одну цікаву фразу, що є в коментарі міністерської прес-служби. Ректори звинувачуються в тому, що подали необґрунтовані пропозиції стосовно обсягів прийому. Вибачте, але чому в ринковому суспільстві вони повинні такі пропозиції подавати? І як їх можна обґрунтувати «демографічною ситуацією»? Можливо, було б більш правильним, якби університети виставили на ринок свої можливості та результати роботи, а потенційні споживачі їхнього освітнього продукту – випускників, ці пропозиції прийняли або відхилили?

У даному випадку, якщо це державне замовлення, то таким споживачем має бути держава. А якщо держава доручила формувати державне замовлення Міносвіти, то очевидно саме це відомство й повинне визначати оці «обсяги прийому» та ще й нести за них відповідальність. Зокрема й тоді, коли «обсяги прийому», скажімо, журналістів чи юристів, доводять не профільним вищим навчальним закладам у більших обсягах, ніж профільним, бо одним таким закладом керує кум, іншим, той, хто в будь-яку хвилину підпише якогось відкритого листа, а ще інший знайде спосіб подякувати за особливе відношення…

Щоправда, творці наказу забули ще одне: ректори дійсно могли помилитися, коли подавали пропозиції щодо «обсягів прийому», не врахувавши «демографічну ситуацію» (добре було б, якби її поліпшення залежало лише від ректорів) . 

Але ж Міністерство такі пропозиції прийняло і очевидно виписало їх у своєму «законодавчому акті» - наказі від 30.06.2011 № 712 «Про державне замовлення на підготовку та випуск фахівців з вищою освітою у 2011 році». То, мабуть, було б логічним притягнути до відповідальності й тих чиновників, які цей наказ готували, візували, клали на стіл Міністру, не перевіривши обґрунтованість запропонованих ректорами «обсягів прийому», не провівши моніторинг ринку праці, не вивчивши ситуацію. Вони для подібного моніторингу чи аудиту мають більше прав і можливостей, аніж будь-хто з ректорів.

Та цього, як бачимо, не сталося. Очевидно, що спрацював принцип: рука руку миє. Та й цапа-відбувайла знайти легше. От і знайшли – ректорів.  Згадайте, як писав Тарас Шевченко про меншого, котрого старший вовтузить.

Звернемо увагу ще на одну фразу із коментаря прес-служби міністерства. Йдеться про недостатню «профорієнтаційну» роботу, яку б начебто мали проводити ректори. В принципі,  поняття «профорієнтація» має дещо інше змістовне наповнення ніж те, в якому воно вживається в наказі №363-к. Дивно, що автори та натхненники цього «законодавчого акту» таких прописних істин не знають, хоч вони не забувають на сторінках відомчої преси постійно наголошувати про своє членство в Академії педагогічних наук, про звання та ступені… 

Для них, очевидно, профорієнтаційна робота – це, насамперед, масові виїзди викладачів університетів до шкіл, вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації, профтехучилищ із агітаційною роботою, з умовлянням випускників подати документи саме до їхнього університету… Так, як це роблять продавці косметики, деяких ліків, предметів гігієни… Але місія  викладача та університету є іншою і не потрібно його перетворювати в рекламного агента. Це принижує як заклад освіти, так і його представників. Більше того, майбутні студенти вже навчились розбиратися в тому, в якому університеті краще вчитися, або де, образно кажучи, освітній продукт кращий.  Дуже гарним підтвердженням цього висновку є той факт, що до ряду українських вишів цього року не було подано жодної заяви. Тож не заманювання до університетів, навіть якщо його називати профорієнтаційною роботою, може  гарантувати прийом абітурієнтів, а якісна освіта, що її дає цей заклад. А саме з останнім у нас складається не зовсім добре. 

Тільки щось нікому з ректорів за низьку якість роботи закладу освіти дисциплінарне стягнення не оголошують. Хоча підтверджень тому, що український освітній продукт невисокої якості безліч. Прочитайте щорічне Послання Президента України до Верховної Ради «Модернізація України – наш стратегічний вибір», подивіться світові університетські рейтинги, до яких так і не може втрапити жоден український університет, послухайте думку вітчизняних роботодавців і, власне, самих студентів чи проаналізуйте результати останніх соціологічних опитувань.

То ж, мабуть, недарма чимало здібних випускників українських шкіл не хочуть навчатися в українських вишах. Подейкують, що цього року навіть донька одного із високопосадовців міністерства освіти і науки, переможниця багатьох українських олімпіад і конкурсів, поїхала навчатися до престижного закордонного університету… Якщо це так, то ми щиро радіємо за цю молоду людину. Але водночас болить за українську освіту… Бо вона хвора.  Але її не вилікуєш пошуком і покаранням цапів-відбувайлів за необґрунтовані «обсяги прийому» та «профорієнтаційну роботу»..Потрібні інші «ліки» та інші «лікарі».

Ігор Лікарчук,

Директор Центру тестових технологій і моніторингу якості освіти

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся